Памʼяті захисника України
Сергія Загребельного
«У ньому поєднались риси, які разом зустрічаються вкрай рідко. Немов Всесвіт зібрав усе найкраще в одній людині»
Успішний юрист, столичний інтелігент, улюблений син, ніжний чоловік і тато – киянин Сергій Загребельний не словом, а ділом проявив свою патріотичну позицію, коли мобілізувався у 2015 році.
Під час повномасштабного вторгнення міг залишитися служити у столиці, однак вирішив добровільно перевестися у піхоту. Врешті чоловік, якого рідні вважали геть не підходящим для військової справи, став командиром роти.
Сергій загинув у Бахмуті, там, де вважав себе найбільш корисним для держави. Йому навіки 37 років.
Життєпис
Сергій Загребельний
37 років
Київ
Професія:
юрисконсульт
Девіз:
«Ми не повинні боятися жити на своїй землі»
Де найбільше любив бувати:
вдома з рідними
Улюблена музика:
не шанувальник популярної музики, але вмів грати на трубі та іспанській гітарі
Улюблений фільм:
дивився лише футбол і бокс
Улюблена страва:
мʼясо у будь-якому вигляді
Хобі:
Особливо добре знався на Римській імперії та Древній Греції
Про що мріяв:
про велику, щасливу й здорову родину, спільні подорожі світом
Народився 28.03.1985 року в Києві. Навчався у школі №229. Захоплювався історією та правознавством, читав багато художньої і наукової літератури. Вчився грати на трубі, а згодом – на гітарі.
У 2002 році вступив до Національної академії управління у Києві. Закінчив юридичний факультет і воєнну кафедру у званні молодшого лейтенанта. Був старостою групи. Після навчання пішов працювати у Пенсійний фонд, згодом – у податкову службу. Останні роки будував карʼєру в міжнародній приватній юридичній фірмі Studio Moderna Ukraine.
У лютому 2015 року, отримавши повістку, Сергій як офіцер мобілізувався, був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення у військах радіаційного, хімічного та біологічного захисту ЗСУ. Ніс службу на Луганщині. Демобілізувався у травні 2016-го.
31 серпня 2016 року одружився. У лютому 2018-го в Сергія та Вікторії народилася донька Анна.
У перший день повномасштабного російського вторгнення Сергій вступив до лав 101-ої окремої механізованої бригади ЗСУ. До середини березня 2022 року був заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення. Згодом з власної ініціативи перевівся до 57-ої окремої мотопіхотної бригади. Служив командиром взводу, згодом – командиром роти. Виконував бойові завдання у Луганській, Миколаївській та Донецькій областях, брав участь у звільненні Харківщини та Херсонщини. Мав псевдо Юнга.
11 грудня 2022 року під час виконання бойового завдання у місті Бахмут на Донеччині Сергій загинув від мінометного обстрілу. 18 грудня воїна відспівали у Михайлівському золотоверхому соборі. Поховали на Берковецькому кладовищі у Києві.
Спогади
Вікторія
дружина
Ми познайомились у січні 2015 року. Наше перше побачення було в кіно. Довгий, важкий фільм… Але Сергій підготувався – взяв корисних солодощів, якщо я раптом зголоднію. Мене це приємно вразило. Він і в подальшому демонстрував цю рису – турботливість. У нього було велике серце, в якому вистачало любові для всіх.
Він до всього ставився з позитивом. Які б труднощі не були, говорив, що все буде добре. Його неймовірна посмішка надихала й окриляла. Коли народилася наша донечка, він допомагав їй досліджувати світ: читав з нею, грався в ляльки, гуляв на дитячих майданчиках.
Для нього найкращий час – проведений з родиною, з батьками. Ми любили бувати за містом, використовували кожну нагоду поїхати в інші країни або вирушити в мандрівку Україною. Спільні подорожі були особливими, адже Сергій – дуже обізнаний в історії, з ним прогулянки містами перетворювалися на занурення у древні часи.
Він був дуже старанним у роботі. Міг ночами готуватися до судової справи, щоб зробити все якнайкраще. Те ж саме і в побуті – впевнено брався за вивчення та опанування чогось нового. Якщо я пропонувала довіритися фахівцю, говорив: «Я в усьому розберуся і все зроблю». Так і відбувалося, у нього все виходило на відмінно.
Коли почалася повномасштабна війна, я розуміла, що він піде служити. Адже Сергій був людиною принципів і високих моральних якостей. Після того ми бачились лише раз – у травні 2022-го, під Києвом, де у них були навчання. Разом провели всього 10 годин. А після цього – схід, виходи на нуль, по десять днів без звʼязку і такі довгоочікувані повідомлення «Кохана, все добре».
Про те, що він перевівся у піхоту, я дізналася вже після його загибелі. Він обрав бути там, де це було необхідно.
Я досі не знайшла в собі сили прийняти його втрату.
Костянтин і Валентина Загребельні
батьки
Серьожка – це душа. Такий лагідний, витриманий, інтелігентний, сповнений любові. Колись у школі йому напророкували майбутнє юриста. Нам подзвонила вчителька, розповіла, як його хвалили після уроку правознавства. Він був дуже начитаний, розвинений. Більше тягнувся до історії, але всією сімʼєю ми вирішили, що юриспруденція – кращий вибір для майбутнього.Навчання йому завжди давалося легко. Скрізь, де він потім працював, його дуже любили. Він не програв жодної судової справи, які вів у юридичній фірмі. На прощальному обіді начальник його відділу сказав, що не знає іншого фахівця, який би розумівся у стількох галузях права. Колись він навіть отримав компенсацію від авіакомпанії, яка затримала рейс з Рима, яким вони з дружиною поверталися з відпустки. Просто написав їм грамотного листа, і вони все відшкодували.
Родина у них була дуже хороша. Вони з дружиною – сучасні, розумні, завжди прагнули рухатися вперед. Дуже багато мандрували разом, це була велика пристрасть Сергія. Коли народилася донечка, він за нею дуже доглядав. Анечка як навчилася розмовляти, казала: «Я усіх люблю, але тата найдужче». Вона і зараз на свята просить: «Мені не треба ніяких подарунків, аби лиш тато повернувся».
Та його патріотизм не дозволив йому залишатися осторонь – спершу у 2015 році. Коли прийшла повістка, він сказав: «Я не ховатимусь. Що скажу своїм дітям, коли вони запитають, де я був у цей важкий для країни час?».
А коли у лютому 2022-го його викликали у Генштаб і залишили служити в Києві, ми трохи видихнули. Але він вважав, що може бути корисним на фронті. І нікому не сказавши, перевівся у 57-му бригаду. Хлопці, які з ним воювали, розповідали, що він був дуже сміливим, душевним. Усіх жалів і беріг. Якось, коли у них на позиції зник зв'язок, самотужки пройшов кілька кілометрів серед ночі. На ранок повернувся, і їм все вдалося відновити.
Костянтин Скляр
друг
Ми познайомились у школі, класу з другого почали дружити. Зранку зустрічалися на перехресті, разом йшли на уроки. Після занять – гуляли, в гості ходили один до одного. Коли у Сергія зʼявився компʼютер, грали у різні стратегії.
Він завжди був такий спокійний, розважливий. Після школи було трохи менше змоги бачитися, але ми підтримували звʼязок. Кілька разів навіть були у походах Карпатами. Пройшли з ним Чорногірський хребет: від Петроса до гори Піп Іван, і ще трохи.
Згодом ми стали кумами: хрестили дітей одне одного. Тоді вже зустрічалися переважно сімʼями, на свята.
Я думаю, коли Сергій потрапив в армію, йому дуже допомогла його відповідальність. Він чітко виконував те, що було від нього потрібно. Розуміючи, де він опинився, максимально використовував свої знання і навички.
Я дізнався про його загибель, коли сам був у наряді. Не зміг тоді вирватися на похорон, за що і досі себе картаю. Але як тільки випала нагода – одразу поїхав до свого друга.
Олександр
побратим
Ми познайомились у березні 2022 року. Служили в одному підрозділі 101-ої бригади. Сергій був заступником командира з морально-психологічного забезпечення – нетипова людина для цієї посади.
Чуйний і людяний, усім, хто звертався, дійсно допомагав – оформлювати документи, вирішувати якісь проблеми.
Ми з ним подружилися. Перші місяці служби навіть доводилося спати поряд на землі. Говорили про все – від війни до якихось особистих планів. Майже одночасно ми вирішили перевестись у 57-му бригаду. Там вже були в різних підрозділах, але продовжили спілкуватися. Часто бачилися на нулі у Херсонській області.
Востаннє зустрілися там же, під час виходу з оточення. Спершу йшов його підрозділ, слідом – мій. Я тоді був поранений, попросив забрати мої речі, не міг нести. Ми посміхнулися один одному і побажали удачі. Тепер, коли я буваю у Києві, завжди навідую хлопців на могилах, і до Сергія на цвинтар їду обовʼязково.
Тетяна Смолко
керівниця
Сергій – це людяність. В ньому дивовижно поєднались риси, які зустрічаються вкрай рідко разом, – етичність, відповідальність, тактовність, вихованість і глибока експертність. Немов Всесвіт зібрав усе найкраще в одній людині. Є люди – наче янголи, світлячки всередині. Це про нього.
Сергій завжди міг спокійно вислухати чужу думку, і так само спокійно висловити свою. Він допомагав колегам і підтримував їх. Одного разу в нас відбулася конференція, покликана ближче познайомити працівників між собою. Коли у своєму виступі він навів класний приклад із Середньовіччя, його запамʼятали всі. Це той випадок, коли пішов один з кращих людей.
У роботі у нього все було вчасно, структуровано, без нагадувань. Він завжди виступав за компанію, її інтереси та розвиток. Колеги мали з ним добрі стосунки, він з усіма любив пожартувати.
Було видно, що Сергій – гарний сімʼянин. Як він тепло говорив про дружину і доньку… А ми знали, те, що він відчував і що говорив – завжди було єдиним.
Микола
колега і товариш
Сергій прийшов до нас у фірму молодим, соромʼязливим. Але гарно розумівся на юриспруденції. Якщо чогось не знав – не боявся питати. Ми з ним товаришували, хоч я майже вдвічі старший. Сергій часто заходив до мене в кабінет, ми могли говорити на різні теми.
Коли у 2015 році йому прийшла повістка, він навіть не сумнівався, одразу вирішив, що піде служити. Хоч міг влаштуватися десь у тилу, не став цього робити. Ми на роботі підтримали його – зібрали кошти, я особисто їздив обирати амуніцію. З війни від привіз мені презенти: шеврон і сухий пайок – ми його на роботі усі куштували. Як пішов на повномасштабну війну, вже було не до розмов, більше переписувалися.
Він був дуже хоробрий. Хоч розумів, що може не повернутися, не виказував страху. Вірив, що війна скінчиться. Хотів тоді з родиною перебратися жити за місто. Йому подобалося на природі.
Я не забуваю Сергія. Такі люди, як він, залишають слід у житті.
Як бережуть пам'ять про Сергія
Нині у батьків Сергія зберігається його гітара. На ній періодично грає тато.
Для дружини Вікторії найціннішими спогадами про чоловіка є ті, що назавжди лишилися в серці. Їхня квартира, де вони були щасливою родиною, тепер приносить забагато болю.
Мужнього киянина вшановують на Алеї памʼяті захисників України у столиці, інформація про нього розміщена на сайті Київської міської державної адміністрації, присвяченому загиблим героям. А на місці останнього спочинку – Берковецькому кладовищі – імʼя Сергія викарбувано на стелі памʼяті.
«Пам’ять – це єдиний місточок між нами, нашими буденними справами та ними, звичайними хлопцями і дівчатами, які відмовились від усього, щоб дати жити нам, щоб вигнати ворога з нашої землі і не боятися будувати тут майбутнє, щоб розвивати нашу державність, як ми цього хочемо. А для рідних, для мене, для батьків Сергія, для його доньки важливо, аби люди знали, що його життя, його вклад були не марними. Важливо, щоб люди пам’ятали та розуміли – щонайменше 4 серця нестимуть свій душевний біль усе життя, бо загинула неймовірно світла, добра, щира людина, син люблячих батьків, коханий чоловік для мене і найкращий тато для нашої донечки».
дружина Вікторія
«Ми вважаємо, що про таких людей треба розповідати і знати. Сергій був дивовижним. Було у ньому щось янгольське».
Костянтин і Валентина Загребельні
Над спецпроєктом працювали
